Моя програмна мета: вирішення проблеми декомунізації музеїв, що значною мірою відповідає сучасним інтересам держави та потребам суспільства, а також потребам європейської інтеграції України.

Головним завданням радянських експозицій історико-краєзнавчих музеїв було прославляння «подвигу партії і народу» під час «громадянської» та «великої вітчизняної» війн. Треба звернути увагу на те, що попри прийняття законів про декомунізацію в 2015 році ситуація в історико-краєзнавчих музеях майже не змінилася, чим користуються сепаратисти.

Експозиції, присвячені історичним періодам Першої та Другої Світових війн, особливо 1918 та 1941 років, фактично відповідають інтересам «російського міру».

Наприклад, в Одеському історико-краєзнавчому музеї прославляється так звана «Одеська радянська республіка», замовчується червоний терор, а також важливі факти значення Одеси для Української Держави, а саме: насамперед, в 1918 році Одеса була військово-морською базою Державного флоту Української Держави,  як і зараз, починаючи з 2014 року, вона є такою для ВМС України. Що стосується 1941 року, то тут взагалі «подвиг партії і народу», партизани, радянські підпільники з НКВС і таке інше, зовсім не показана інша сторона, а також повсякденне життя одеситів під час облоги міста та окупації.

Тут треба звернути увагу на те, що тоді Україна як самостійна держава не існувала, і радянсько-німецька війна не відповідала інтересам українського народу, а не продовжувати пропагувати радянський патріотизм. 

Взагалі процес декомунізації в Україні проходить досить повільно у сфері історичної свідомості та подолання комуністичних міфів, в тому числі і через історико-краєзнавчі музеї, які не беруть до уваги розробки Українського Інституту Національної Пам’яті. Гальмування процесу декомунізації перешкоджає європеїзації України, віддаляє нас від Європи у науковому та культурному планах.

Що можна зробити?

По-перше, внести зміни у Закон України про Український Інститут Національної Пам’яті, а саме: наділити Інститут наглядовими функціями, як у Польщі, зробити філії Інституту якщо не у всіх областях України, то принаймні у тих, де сильні антиукраїнські настрої (Південь та Схід).

По-друге, провести переатестацію (тестування) наукових співробітників, керівників відділів та директорів історико-краєзнавчих музеїв на знання історії України з подальшими організаційними висновками.

По-трете, створити спеціальну комісію з фахівців Українського Інституту Національної Пам’яті, Інституту Історії та Інституту українознавства НАН України, з залученням громадських діячів з історичною освітою, яка б провела інспекцію експозиції історико-краєзнавчих музеїв на наявність історичних помилок, підробок, радянської пропаганди з подальшими організаційними висновками, наприклад, закриття задля проведення реекспозиції.

Я, наприклад, міг би прийняти участь в роботі такої комісії як історик та громадський активіст.

Зрештою, необхідно розширяти міжнародне співробітництво історико-краєзнавчих музеїв задля адаптації досвіду країн Центральної Європи, насамперед, західних сусідів України: Польщі, Румунії, Молдови, Угорщини.