Я — інвалід 1-ї групи, що зареєстрований за адресою вулиця Рогозівська, 4 /16, Центр надання реєстрації бездомних осіб.
Мій діагноз — саркома Капоші або, по-простому, рак шкіри.
Тата у мене не було з дитинства. Так склалася доля, що коли мені було 4 роки, у нашому домі відбулася сварка між моєю мамою та бабусею. Я лише пам’ятаю, як бабуся люто сварилася на матір та кидала у неї сокирою. І ми пішли з дому.
Мати у розпачі почала вживати алкоголь у дуже великих дозах, ми вештались та ночували то по сусідах, то по маминих друзях, які також вживали алкоголь.
Потім матір посадили на рік у в'язницю за крадіжку, коли мені було 6 років. А мене відправили жити до лікарні, де утримували рік, поки не вийшла із в'язниці мати
Життя, на жаль, краще не стало — ми почали жити у її подруги, і мати дуже багато випивала горілки.
Мені, щоб ми не були голодні, доводилося просити їжу на ринках та приносити додому, щоб нам було що їсти. А ще доводилося у людей просити гроші, щоб приносити матусі горілку. Бо коли я не приносив, вона дуже ображалася на мене, могла плакати, постійно казала, що їй погано.
Увесь цей час я до школи не ходив. Бо матір мене не оформила. Потім так сталося, що бабуся померла, а дід, який також жив із нею у квартирі, незаконно продав квартиру, за рішенням суду виписавши звідти матір та мене, неповнолітнього.
Він зник разом із грошима. Там була ціла авантюра, але, на жаль, я був замалий, щоб займатися цією справою, а мамі було ніколи, бо вона постійно пила та плакала.
Коли мені виповнилось 10 років, мати знайшла коханця. Цей кавалер поставив мамі ультиматум: вона може жити у нього вдома, але без мене.
Як ви розумієте, я лишився один на вулиці. Мені доводилося спати у під'їздах, на дахах будинків, у підвалах.
Я знаходив собі друзів, котрі також просили у людей гроші та їжу. Ми створювали собі компанію для того, аби нам не було страшно жити у підвалах.
Це усе зі мною відбувалося до 13 років. Я не вмів на той час ні писати, ні читати — просто наче Мауглі.
Дякувати Богу, коли мені було 13 років, у один із рейдів, коли дітей-безхатьків ловили та відправляли до притулку, мене теж відправили у один такий.
Директорка Сичова Татьяна Іванівна дуже турбувалася про тих дітей, які знаходилися у неї в притулку, тому вона, не гаючи часу, зробила мені усі документи, яких у мене просто не було. Бо матір десь їх всі загубила.
Директорка відправила мене навчатися та почала піклуватися про мене.
Я дуже хотів навчитися читати і писати, і мені це так подобалося, що я за 4 роки екстерном закінчив 9 класів і навіть вступив до ліцею. Але, на жаль, помешкання не отримав - матір не позбавили батькіських прав, і вона померла, коли мені було 18 років. Тоді я вже не мав права отримати від держави квартиру.
Коли я вийшов із притулку у 17 років, то почав працювати і навчатися. Хлопець я кмітливий, працювати не лінуюсь, і керівництво це помітило.
У 18 років я став адміністратором супермаркету і почав заробляти на життя. Зарплатня була чимала, тому я міг винаймати житло, забезпечувати себе одягом , купував собі побутову техніку. Навіть вистачало на те, щоб відкласти певну суму.
Працював до 26 років, навіть уже хотів відкрити свою власну справу — маленький продуктовий магазин, але доля вирішила інакше.
У 26 років я поїхав на море відпочивати, але невдало: у мене був псоріаз — через постійне напруження на роботі та недосип. На жаль, так склалося, що цей псоріаз переріз у рак шкіри (Саркома Капоші).
Я вже не міг заробляти. А гроші швидко закінчилися. Знайшлись добрі люди, які допомогли. Однією із них була директорка мого притулку. Вона знайшла людей, котрі могли оплатити мою хіміотерапію.
Але, коли я зайшов до лікаря у кабінет, там прозвучали такі слова: "Вибачте, із приводу вашого випадку відбулася комісія, і наш Консиліум постановив у лікуванні та хіміотерапії відмовити. Ви самі розумієте, що Вам лишилося десь приблизно місяці зо три жити. А хіміотерапія може ще більше скоротити цей час".
Але ні я, ні Татьяна Іванівна не здавалися, і знайшли жінку, котра вилікувала мене нетрадиційними методами і не взяла за це ніяких грошей.
У мене є пенсія, правда, невелика — 1634грн, і на ліки вистачає через раз. Слава Господу, що знайшлися люди, котрі мене поселили жити у свою однокімнатну квартиру, котра стояла у них закрита. Бо самостійно сплачувати за зйомне житло у мене просто немає коштів.
Але все-одно мені доводиться за комунальні послуги сплачувати 800 грн, тому навіть на їжу іноді не вистачало.
Про речі я взагалі змовчу — ледве через раз вистачає на ліки.
Тому я знаю, що хочу змінити. Бо я побував у шкурі дитини-сироти і у шкурі інваліда першої групи —коли хвороба просто з'їдала день за днем і не було навіть що їсти. Бо пенсія у 1634 гривні повністю йшла на ліки, які коштували 3000 гривень на місяць.
Це дуже важко та страшно, коли ти почуваєшся беззахисним і нікому не потрібним, а державі — тим паче, бо відмовок було багато.
Я переміг рак, почуваю себе зараз добре, займаюсь спортом, намагаюсь робити добрі справи. Хапаюсь за будь-яку можливість, щоб хоч якось допомогти таким інвалідам-одиночкам та дітям, що опинилися в тяжких сімейних обставинах, зокрема сиротам, котрі уже повнолітні.
Я подав петицію, писав до Президента, до Прем’єр-міністра України, до Міністерства соціальної політики України, Департаменту соціальної політики України, Управління праці та соціального захисту населення, ще тільки самому Господу Богу не писав.
Але від держави ніяких змін — їм не до цього люду. Тому я хочу ініціювати закони для беззахисних людей, але, звісно, тільки із Вашою допомогою я це зможу. зробити.
