Світлана Друзенко — дружина співзасновника Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова Геннадія Друзенка. Працівників шпиталю самі військові часто називають “медичним десантом” — через універсальність навичок медиків і роботу впритул до лінії розмежування.

У минулому літературний редактор-перекладач, жінка вирішила стати медиком після подій на Банковій. З ПДМШ Світлана з перших днів створення шпиталю, а у 2016 році навіть їздила у “медичну” ротацію на схід. Невдовзі збирається їхати вдруге.

 Жінка розповіла про будні “медичного десанту”, сюрреалістичність життя у прифронтових містечках та про те, до чого треба бути готовим медику під час ротації у прифронтовій зоні.

Із перекладача у медсестри

Я пішла у медицину, коли Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова ще не було. Але із ПДМШ я із перших днів його створення. Зараз працюю медсестрою у травматології дитячої лікарні. До цього у співавторстві з моїм чоловіком Геннадієм Друзенко редагувала та перекладала українською юридичні тексти, зокрема український переклад конституційних актів Євросоюзу.

Наразі бажання повернутись до перекладацької роботи не виникає. Медичний фах дуже подобається, крім зарплати, звичайно, що й зарплатою не назвеш. На ці гроші навіть одній людині прожити нереально. І якщо я на фельдшера вчилась 3 роки, то у лікарів навчання триває не менше 8 років, а на виході, крім улюбленої професії, нічого не лишається – виживай як знаєш.

Змінила фах після подій на Банковій

Моє “медичне” життя фактично почалось із зіткнень на Банковій 1 грудня 2013 року. У відповідь на побиття студентів спецпідрозділами «Беркуту», коли не було кому їм навіть рани перев’язати, медики і звичайні громадяни самоорганізувались - і вже 1 грудня на Банковій я надавала першу допомогу пораненим. Тоді ми вперше стикнулись із наслідками дії сльозогінного газу, світлошумових гранат і тільки вчились давати цьому раду. В імпровізованому медпункті, який був організований в холі будівлі комітетів Верховної Ради на Банковій, ми й приймали перших поранених. Серед медиків-волонтерів був один лікар (з яким – так трапилось – ми наразі працюємо в одній лікарні), якого я питала, як перев’язувати рани, нейтралізувати дію газу та зупиняти кров: “Це можна робити? А це можна?”. Саме тоді я зрозуміла, що хочу допомагати людям, а не сидіти за комп’ютером.

Знову пішла вчитись. За результатами ЗНО могла вступити до університету, але це було б надто довго, а мені  дуже хотілось якнайшвидше працювати медиком. Тому із 2014 по 2017 знову провела за студентською лавою у Першому Київському медичному коледжі та отримала червоний диплом за фахом  фельдшера.

Діти були проти ротації у “сіру зону”

На ротацію у липні 2016 року поїхала під час літніх канікул у коледжі — асистувала лікарям у Попаснянській та Новоайдарській лікарнях під час операцій та у перев'язувальній.

Мені здається, чоловікові не було лячно мене відпускати — принаймні, спокійно сприйняв моє рішення. А от діти були проти.

Ба більше, я хотіла їхати із першими групами підсилення медиків ПДМШ — а це грудень 2014 року. Тоді було справді страшно — ніхто не знав, що нас там чекає. Але мене не пустили співзасновники шпиталю, сказали, мовляв, не поїдеш, бо не пройшла тренінг перед ротацією, та й загалом «у нас тут не сімейний підряд». Я була дуже засмучена і одразу записалась на навчання в Медсанбат, щоб заповнити цю прогалину в моїх знаннях – тактична медицина доволі відрізняється від цивільної.

А повноцінна “медична” ротація на місяць була у 2016 році — коли в Попасній та Новоайдарі було відносно спокійно.

Сюрреальність прифронтового містечка

Коли я приїхала у Попасну і працювала за кількасот метрів від лінії розмежування, обстріли були щодня — завжди ввечері. Звісно, це були не такі небезпечні часи, як у 2014 році, але місцеві медики розповідали, що все одно досі ніхто не хоче працювати впритул до “сірої” зони.

Попасна — це прифронтове містечко із зруйнованими будинками, забитими вікнами, зі стінами в слідах від куль та снарядів. Мене там вразив контраст, оце поєднання війни і мирного життя. Граються діти, раптом починається обстріл - і вони розбігаються по домівках. Припинили сепаратисти вогонь — і дітвора знову виходить гратися. Або ще, наприклад: залізнична станція працювала під час артилерійських обстрілів, і під звуки стрільби диспетчер, наче й не було нічого, оголошував прибуття потягів. Це справжній сюр: діти сміються, собаки бігають, залізниця працює — і усе це під звуки вибухів.

Що цікаво, виявилось, собаки дуже сильно відчувають небезпеку. Вони немов наперед знають, коли обстріли будуть особливо сильними, і знають, коли не зважати, а коли — ховатись.

Умови “медичної” ротації

Жили ми навіть не у палаті — у фізкабінеті у напівпідвалі. Спали на твердих кушетках, які завішували фіранками за потреби. Туалет в коридорі, а єдиний душ - у санпропускнику. Працювали буквально 24 години на добу увесь місяць. Кожної хвилини дня і ночі до нас могли звернутися військові та цивільні.

На мирній території травмпункти працюють цілодобово і щодня. А у “сірій” зоні їх немає в принципі. Тому ми з травматологом щодня приймали потік пацієнтів: як планових, так і ургентних. Гіпсували, шили. Проводили  серйозні операції місцевих мешканців, вже не кажучи про військових.

Лікарня годувала нас, наче ми були на суворій дієті. Готувати особливо не було де і коли. Тому коли одного дня до нас завітали гості з військової комендатури і побачили, як ми живемо,то вже на ранок привезли кілька мішків консервів, круп та іншого харчу.

Трикімнатна для лікаря. Обстріли у доважок

Головний лікар Попасної Олександр Ковальчук розповідав мені, що хоче набрати персонал і готовий надати квартиру тому, хто згодиться працювати у нього в лікарні. Але як тільки претенденти чують про обстріли, трикімнатна квартира одразу ж перестає бути для них стимулом.

А обстрілювали Попасну у 2016 році постійно. Пам'ятаю, під час моєї роботи у лікарні головний лікар казав: "Ну, не можуть сепаратисти обстрілювати лікарню, вони ж самі тут лікуються".

З одного боку, дійсно так: коли до тебе приходить на прийом пацієнт, ти ж не питаєш, кого лікуєш. А ПДМШ принципово надає допомогу не тільки військовим, а й цивільному населенню, незалежно від їхніх політичних переконань.

Невдовзі по завершенню моєї ротації обстріляли подвір'я Попаснянської лікарні. Тоді головний лікар був у шоці, і я також — тільки вчора ходила цим подвір’ям, а сьогодні там вирви від снарядів.

Настрої місцевих

Усі хочуть, щоб війна закінчилась. Не можу сказати, що медиків на прифронтових територіях зустрічали з обіймами. Але і ворожого ставлення було дуже мало — тільки поодинокі  випадки. Здебільшого це такі самі люди, як скрізь: не патріоти, не сепаратисти — просто звичайні громадяни, які виживають як можуть і хочуть миру.

Звичайно, були упередження: під час ротації був цікавий випадок — пацієнтка з місцевих дуже боялася бандерівців. Коли її на операцію поклали, під наркозом кричала: "Не вбивайте мене, будь ласка, не вбивайте мене, я хочу жити". Як відомо, під наркозом у людини назовні виходять підсвідомі думки. Мені було її шкода — вона щиро вірила у те, що казала під наркозом. По суті, у неї була поламана психіка. Лікував її наш лікар з ПДМШ, потім спеціально приїжджав ще раз до неї — перевірити результати операції.

Хто потрібний на сході

Склад лікарської команди залежить від того, кого просять військові частини та прифронтові лікарні. Приміром, у Попасній чекають на хірургів і травматологів. У Новоайдарі і до війни була величезна проблема із медперсоналом — що вже казати про воєнні часи. У військових частинах потребують лікарів невідкладної допомоги, водіїв швидких та парамедиків, які можуть надати першу допомогу, стабілізувати пораненого бійця і довезти його до лікарні.

Раніше місцеві їхали лікуватись до Луганська чи Донецька - зараз у них такої можливості немає.

Я весь час збираюсь поїхати в ротацію ще раз. Але навіть у столиці є величезна проблема з медперсоналом: не можу знову поїхати на схід тільки тому, що немає кому працювати замість мене у Києві. Але я думаю, що все-таки наважусь поставити керівництво перед фактом.

Ротація на схід: до чого треба бути готовим лікарю

Найперше — треба бути готовим надати допомогу будь-кому. Також слід морально підготувати себе до обстрілів та надання безперервної допомоги місцевим. Щодо умов — так, складні, але я не бачила, аби хтось з наших медиків через них втік додому. Наші з ПДМШ стійко переносили і обстріли, і спартанські умови життя, і спеку, і дощ, і морози.

Окрім того, важливо мати тверезий і реалістичний погляд на речі: і серед військових і серед цивільних трапляються різні люди. Треба бути готовим, що ти на сході побачиш таке ж життя, як скрізь: як героїв, так і негідників.

Спілкувалась Діана Гулбіані.