Подача анкет закінчується через

вуа

ПДМШ стане зародком нової медицини. Чи викинуть, як милицю, коли держава навчиться кульгати на своїх - Друзенко

20 червня

Лакмусовий папірець для рівня розвитку держави — її ставлення до найбільш незахищених верств суспільства, каже співзасновник і президент Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова Геннадій Друзенко. Лікарі, яких він відправляє на схід, дбають не лише про військових, але і про місцевих жителів, чиї городи та господарства знаходяться впритул до лінії розмежування.

— Для держави люди з окупованих областей — абстрактна одиниця. Але, врешті, вони точно не ті, хто прикликав цю війну, і ніхто не винний, що лінія розмежування зупинилась біля їхніх домівок. Якщо ми стверджуємо, що це наші громадяни— а про це кричать політики з усіх телевізорів — то це треба доводити не тільки і не стільки із телеекранів, а конкретними справами. Із цим у влади трошки кепсько, — іронічно зауважує він.

За 3,5 років роботи його добровольчий шпиталь став збірною кращих медиків України, лікарів-добровольців, що, зашиваючи рани пацієнтів з обох боків лінії розмежування, мимохідь зшивають всю країну.

Як працює шпиталь

— Я їжджу Україною із презентаціями про нашу діяльність. Усі охочі медпрацівники мають зареєструватись онлайн на нашому сайті — так вони потрапляють до бази даних ПДМШ.

Щомісяця наша команда отримує замовлення від військових і від цивільних — скільки лікарів потрібно, яких та куди. Як тільки є замовлення, шукаємо у базі медиків із потрібними спеціалізаціями, обдзвонюємо, обговорюємо деталі. Таким чином відправляємо у прифронтову зону 30-40 осіб щомісяця.

Ротацію у нас проходять усі: від санітара швидкої до професорів медицини. Наприклад, у 2016 році до Попаснянської лікарні у складі ПДМШ у ротацію їздив нинішній завідувач кафедри хірургії з курсом онкології Одеського національного медичного університету, професор Олександр Ткаченко. З нами неодноразово їздила на схід Оксана Вітовська, головний офтальмолог України.

Так ПДМШ імені Пирогова мимохідь став зрізом усього найкращого, що є в українській медицині.

Як міжнародний правник став очільником шпиталю

— Із медициною мене пов’язала смішна і трагічна історія — ми з моїми колегами в юридичній фірмі Constructive Lawyers, очікуючи підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, вперше в Україні відкрили практику в сфері права ЄС. Але в той день, коли ми розповіли журналістам, які ми круті, Азаров «призупинив» євроінтеграцію. І от 21 листопада ми вийшли на Майдан в перших рядах. Думали, чим допомогти протестувальникам, окрім простої участі. І так із товаришами з “Сили людей” вирішили створити медичні бригади. Із Дмитром Дроботом поїхали в “Епіцентр”, купили білі футболки, намалювали на них червоні хрести балончиками.

Тоді на Михайлівській площі з'явився у моєму житті Євген Найштетик, другий співзасновник ПДМШ, — він тоді привіз перев’язувальний матеріал для медиків. Ми були серед тих, хто 1 грудня намагався зупинити отой грейдер на Банковій — в принципі, успішно. А потім до грейдера підійшов Порошенко, і так ми стали президентами: я — ПДМШ, він — України. Думаю, виграв з нас двох усе-таки я. Принаймні, якщо ви порівняєте рівень довіри населення до волонтерів і до Президента, то однозначно побачите, що українці люблять і довіряють нам і навпаки клянуть в усіх своїх негараздах очільника держави.

вім

Автор фото: Iv Bogdan. Порошенко та Друзенко на Банковій під час спроби зупинити грейдер

Корені ПДМШ 

— Так, із громадських, як ми їх називали, шпиталів Майдану. Ідея мобільного шпиталю народилась з одного посту у Facebook — після Іловайського котла до мене прийшов Євген Найштетик і каже: "Слухай, 30 % втрат військових — це неприйнятно, давай щось робити". Тоді це виглядало великою авантюрою.

ПДМШ почався зі старенького "Урала" мало не з квадратними колесами, який йшов на конверсію. Суму за машину просили нівроку — тисяч 60 гривень. А ми — лише з ідеєю, без нічого в запасі. Тоді лише тисяч 10 по знайомих нашкребли.

А далі почались справжні чуда: я написав отой пост у Facebook — і дзвонить мені знайомий. Тоді дуже далекий, а зараз — один із найкращих друзів та спонсорів ПДМШ. Каже: “Слухай, досі гроші потрібні? Я був в Іонівському монастирі, бачив отця Савву, йому щось там принесли. З’їзди”.

Розмова з отцем Саввою тривала не більше 5 хвилин — і він зі словами “мені здається, це для вас” виніс нам пакет заповнений пачками грошей по 50 гривень. Там виявилось 100 тисяч гривень. Машину ми назвали “Ангелом” — на честь невідомого добродія. Переобладнали його на мобільну маніпуляційну.

Далі була передова і перемовини у грудні 2014 року з усіма місцевими начальниками. Я безсовісно використовував адмінресурс, щоб медиків якось розмістили, дали доступ до операційних, щоб ми вписались у цю структуру.

Коли у 2015 році мою посаду Урядового уповноваженого з питань етнонаціональної політики ліквідували, сумнівів, що я віддаватиму увесь час ПДМШ, уже не лишалось. Бо тоді це вже була не ідея, а одна із легенд цієї війни.

Хто зараз потрібний на фронті

— Грубо кажучи, майже кожна друга лікарська посада на Луганщині наразі вакантна. Є близько 30 позицій, по яких немає жодного фахівця на всю область. В Донецькій області справи не набагато кращі. У військових тільки в районах проведення ООС не вистачає більше 1000 медпрацівників.

Ми вже 43 місяці на фронті. За цей час через ПДМШ пройшло майже 500 добровольців. З них — майже 400 медичних працівників, бо є водії швидких, механіки. А на початку навіть повари... Зараз 80% складу ПДМШ — це медичний персонал. У травні 2018 року ми перейшли межу у 40 тисяч пацієнтів. Причому, робили все: від обробки побутового порізу до унікальних для районних центрів операцій — це я про протезування та зварювання судин, краніопластику.

Зараз ПДМШ  — це більше 10 локацій по всій лінії фронту — від Станиці Луганської до Маріуполя. А загалом за всю нашу історію таких локацій було більше півсотні. Це робота у прифронтових лікарнях та евакуаційні бригади по три особи — водій, фельдшер і лікар у військових частинах.  

Мапа присутності ПДМШ у Донецькій та Луганській областях. Джерело: https://goo.gl/bptupD

Застарілий автопарк-2018

— Наш автопарк старіє: із 20 машин 7 просто "померли", і їх дешевше списати, аніж відремонтувати. Паливо ж на моїй пам'яті увесь час дорожчало, а я один лише за місяць витрачаю в середньому тонну дизелю.

Фінансування для мобільного шпиталю

— Першою серйозною сумою, як я казав, був кульок із грошима на "Ангела". А от перший бак нам, можна сказати, залили аграрії. Андрій Гордійчук, мій добрий товариш і тодішній очільник “Сварог Вест Груп”, скасував новорічний корпоратив у 2015 році для 5 тисяч працівників агрохолдингу. Всі заощадження — близько 800 тисяч гривень — передали нам, і це дозволило ПДМШ запуститись.

Ми їм віддячили щиро — за їхнього сприяння у 2015 році ми провели на Хмельниччині безпрецедентний скринінг — об'їхали 565 населених пунктів і продіагностували 22,5 тисячі людей. Як виявилось, цього ніхто в Україні до нас не робив.

Зараз із фінансуванням кепсько. Але, напевно, Господь нас любить — он, бачите ікону святого Миколая? Після історії з “Ангелом” Олесь Клименко — її автор — придумав, як на мене, геніальний проект — ікони на ящиках від набоїв. У 2015 році він з дружиною Софією Атлантовою зробив виставку ікон у Софії Київській, а 70% виручених коштів віддав ПДМШ. Це було начебто разовою угодою, але за три роки ці митці стали нашими найбільшими донорами і спонсорами.

Допомога від держави - лише "зелене" світло

— Відповім метафорою: ми придбали швидку, обладнали її потрібним устаткуванням, знайшли екіпаж і залили паливо. Від держави очікуємо небагато: аби вона увімкнула нам зелене світло — просто аби ми не їздили на червоне. Я завжди підкреслюю, що ми робимо те, що держава пообіцяла робити у Конституції, у статті 49-й — надавати якісну, сучасну, своєчасну, безоплатну медичну допомогу.

Попри це на нас дивляться, як на білих ворон: було таке, що із кількох лікарень наших медиків видворили із автоматами. Бо корупція. Бо «бандерівські лікарі» обстежують та лікують якісно і безкоштовно — на відміну від місцевих.

Так ми прощались з Бахмутом (колишній Артемівськ — Ред.) у Донецькій області: прийшли автоматники у міліцейській формі, і сказали, щоб за 24 години нас у лікарні не було.

Проект “Мобільна клініка”. Чому Луганськ, а не Донецьк

— Пілот проекту планується у Луганській області, бо у Донецькій із співпрацею все суворіше — там досі не люблять чужаків.

За весь час діяльності ПДМШ у Донецькій області у нас були напружені стосунки із місцевим департаментом охорони здоров’я: тільки цього року отримали від них запит на групи підсилення медиків ПДМШ у Авдіївку та Волноваху.

А до цього відписувались — у нас все окей, і ПДМШ нам не потрібний. Із Луганщиною в цьому плані трохи легше — співпраця із місцевою владою налагоджена, і почуваємось там майже як удома.

Як працюватиме Мобільна клініка біля сірої зони

— Спочатку були мобільні операційні: наші лікарі там оперували бійців під час Дебальцівського відступу. А сьогоднішній проект “Мобільна клініка” передбачає швидше те, що ми робили на Хмельниччині у 2015 році — скринінг мирного населення.

Одна така клініка складатиметься із двох машин: перша — швидка, друга — транспортна. На кожній працюватиме “десант” у складі 3-4 медпрацівників. Чому потрібна швидка? Бо часто навіть на мирній Хмельниччині ти “виловлюєш” людину із передінфарктним станом, і просто після обстеження її треба у кареті швидкої везти до районної лікарні.

Самостійно вони не поїдуть, а місцева швидка, скоріш за все, у “сіру” зону не приїде — небезпечно. У наших планах — прочесати фактично усі населені пункти в 5-кілометровій зоні від лінії розмежування.

Якщо працювати двома бригадами щодня, то за рік ми зможемо обстежити 25-30 тисяч населення — стільки людей у “сірій зоні” Луганщини за офіційними даними. Окрім лікувального процесу, це дасть нарешті державі карту здоров'я — ми проведемо медичний аудит і покажемо, що коїться у прифронтовій смузі в цих двох областях.

вімса

 

Загроза епідемій зі сходу

—   Там працювати і працювати. Бо ми маємо міну уповільненої дії, яка рано чи пізно вибухне. Туберкульоз, венеричні захворювання, ВІЛ-СНІД. Із цих хвороб Донецька область, приміром, була лідером і до війни, зараз усе ще гірше. Ситуацію погіршують міграційні потоки через лінію розмежування — там людей взагалі не контролюють.

Також почастішали випадки психологічних захворювань. Навіть у акуратних показниках моніторингу психіатричної служби Луганщини, у доволі “прилизаній” статистиці, звучать ноти великого алярму і загрози.

Якщо б хтось провів тотальний скринінг, ми б мали сумну картинку. На щастя для влади і на жаль для населення, такого скринінгу у нас поки можливості провести немає. Але ми дійсно маємо міну уповільненої дії. І чим швидше почнемо системно працювати у цій сфері, тим дешевше наслідки обійдуться цілій країні.

Рецидиви військового бюрократизму-2018

—   У 2015-2016 роках нам вдалось підписати чотирьохсторонній Меморандум про взаємодію в рамках проекту “Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. М.І. Пирогова” із Міністерством оборони, Генштабом та Міністерством охорони здоров’я України. Цьому передував рік роботи на фронті та 2 місяці жорсткої кампанії через пресу, через пікетування МОЗу на швидких. Потім ще півроку пішло на те, аби Міністерство оборони з Генштабом ухвалили порядок залучення наших лікарів тоді ще до проведення АТО.

Але тепер абревіатура АТО змінилась на ООС (Операція об’єднаних сил — Ред.)  — і я два місяці воюю з Генштабом, аби вони знов затвердили порядок офіційного залучення наших медиків — тепер вже до Операції об'єднаних сил.

Моя позиція незручна: ПДМШ за офіційне оформлення та чітку регламентацію стосунків із армією. Звісно, генштаб до такого не звик, для них волонтери наче махновці, але ми їх дотиснули у 2016 році, дотиснемо і зараз.  

Ризики для медиків: граната в нозі та пробита кевларова каска

— Те, чим пишаюсь найбільше за роки роботи у ПДМШ — що нікого з наших добровольців не втратили, усіх у цілості привезли назад.

Але були, звісно, різні ситуації. Наприклад, історія про те, як наші Вікторія Зубкова та Марина Білінська везли до Маріуполя на швидкій бійця 28 бригади. Приїхали на місце: у чоловіка нога подерта ніби, всередині застряг уламок снаряду — стан стабілізували, крапельницю підключили, в машину поклали, привезли до шпиталю. Потім ми дізнались, що то не просто уламок, а граната з підствольника, яка не здетонувала.

Насправді, вони не боялись, бо не знали, що це граната. Але коли історія стала відомою, коли уявили, як усе могло бути — спочатку батьки, потім родичі дзвонили їм кілька днів і робили дірку в голові.

А у мого побратима і співзасновника ПДМШ Олега Шиби досі є кевларова каска із застряглим осколком від танкового снаряду, яка врятувала йому життя. Так вона в нас зберігається як музейний експонат.

Лікування сепаратистів

— У нас Галина Черниш, спадкова бандерівка. Вона 7 разів була у ротаціях на сході, до речі, і зараз у Авдіївці. Це людина з очима, як сонце — світяться і гріють. Коли вона була у Станиці Луганській, уже в першу ротацію до неї потягнулись люди з окупованого Луганська. Щоб ви розуміли, вони стояли у черзі на блокпостах 4 години, аби потрапити на українську територію, і чотири години назад. Бо сарафанне радіо швидко рознесло, що вона не просто гарний фахівець, але дуже добра та чуйна людина.

Колись, коли вона працювала у Мар'їнці, їй навіть принесли макітру вареників із написом "Украинскому доктору" з того боку.

І оце насправді головні перемоги — коли ти завойовуєш душі і серця, то все решта — тільки справа часу. Думаю, що якщо порахувати, скільки Галина перетягнула на нашу сторону отруєних російською пропагандою місцевих мешканців, вона має бути особистим ворогом Путіна.

123

Геннадій Друзенко із дружиною Світланою. У 2014 році події на Банковій підштовхнули подружжя присвятити свою діяльність сфері медицини: Геннадій взявся створювати ПДМШ, а Світлана покинула роботу літературного редактора, аби стати фельдшером, а пізніше - медсестрою.

ПДМШ замість Центру медицини катастроф: чому не склалось

— У підпорядкуванні МОЗу є Центр екстреної медицини та медицини катастроф — абсолютно безпорадна організація, у якій склади на випадок катастроф жодного разу не використовувались — певно, в Україні катастроф нема. Вони мали б бути на місці ПДМШ — бо у них є всі повноваження, у них є бюджет, люди.

У Росії це був би мобільний шпиталь при МОЗі — він є, і він ефективний, як не прикро це визнавати.

Ми жартуємо, що нам навіть абревіатуру ПДМШ не треба міняти — просто із "добровольчого" шпиталю стаємо одразу "державним". Наші пропонували, звісно, але примусово милим не будеш.

На жаль, нове керівництво завалила рутина — вони вирішили міняти закони. Я ж думаю, що треба міняти інституції.

Може, в цьому і є сенс — мій досвід роботи в держструктурах говорить про те, що ти не можеш на старі “Жигулі” поставити колеса від “Мерседеса”.

Тут або міняти все, або постійно латати стару систему. Глобальних реформ у країні поки не бачу. Можливо, просто ще не прийшов наш час.

каіцуп

 

Чи закінчиться ПДМШ разом із війною

— Або ми станемо зародком нової медицини в новій державі, або нас — як ту милицю — врешті-решт викинуть, коли держава навчиться кульгати на своїх.

У такому разі я напевно поїду писати докторську в якийсь західний університет, а наші лікарі залишаться працювати у своїх лікарнях. Хтось, як наші героїчні дівчата, уже знайшов свою долю на фронті з бойовими офіцерами, хтось уже підписав контракт із ЗСУ.

Або хвороба переможе, або імунітет. Думаю, ПДМШ більше схожий на імунітет. Принаймні, той факт, що ми за 3,5 роки не зійшли з дистанції, доводить: ми — міцні горішки.

Спілкувалася Діана Гулбіані.

Інші новини

Громадська наглядова рада